Похорон

Після смерті людини тіло потрібно поховати за християнським звичаєм, а за душу померлого треба молитися.

Чин християнського похорону – це молитва, яку Церква в особі священнослужителів і вірних підносить за покійного християнина. З одного боку – це молитва до Господа за прощення гріхів покійної особи, а з іншого – прохання до Нього прийняти її у Свої обійми, бо вона чекала цієї зустрічі.

Коли помер хтось із рідних чи близьких слід:

  1. Звернутись до лікаря, щоб той констатував смерть;
  2. Звернутися до поліції, щоб оформити протокол огляду померлого на відсутність слідів насильницької смерті;
  3. Повідомити у парафіяльному храмі про смерть. Звернутись до працівників за інформаційним столиком в кінці храму і домовитися про час та місце відправи Парастасу та Похорону. Заповнити відповідну анкету. (Додаткова інформація за тел.: 0322433732; 0977064029).
  1. У разі, якщо покійний скоїв суїцид (самогубство) обов’язково потрібно повідомити про це священика.
  2. Повідомити рідних і близьких покійного про час і місце похоронних богослужінь.

Церква відмовляє в Чині християнського похорону нехрещеним особам, якщо вони не мали наміру прийняти святого Таїнства Хрещення; відлученим від Церкви; атеїстам; свідомим самогубцям, а також тим, хто перед смертю не подав якихось ознак каяття, і грішникам, чий похорон може викликати прилюдне згіршення вірних (пор. кан. 877 ККСЦ).

В разі необхідності тіло померлої людини може знаходитись у парафіяльній каплиці.

Часто наші квартири є дуже малі і не пристосовані для виносу на двір тіла померлого в домовині.

Часто є так, що в квартирі проживає багато людей і є просто неможливо, щоб в цей час там знаходилось тіло померлої людини.

Поховання з парафіяльної каплиці можливе за попереднім погодженням. Для резервування парафіяльної каплиці зверніться до працівників за інформаційним столиком у храмі св. Василія Великого, УГКЦ; м. Львів, вул. Шевченка 388-408. Додаткова інформація за тел.: 0322433732; 0977064029.

Турбота Церкви про покійного не обмежується лише похованням його тіла. «Помагаймо їм і пам’ятаймо про них, – закликає нас Іван Золотоустий, – якщо сини Йова були очищені жертвою свого отця, чому ми сумніваємося, що наші жертви за померлих приносять їм певну втіху? Не вагаймося допомагати тим, що відійшли, і жертвуймо за них наші молитви» (Бесіда на Перше послання до коринтян, 41, 5). Як читаємо у Святому Письмі, це «Свята і благочестива думка» приносити «жертву переблагання за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха» (пор. 2 Мак. 12, 45-46). Тому Церква молиться й після Чину похорону, благаючи у Господа прощення гріхів померлої особи та упокоєння її душі у місці, де праведні спочивають. Виявляючи свою материнську опіку стосовно покійних членів Христового Тіла, вона молиться за померлих, поминаючи їх на Божественній Літургії, у дні «вселенського поминання померлих», під час Парастасів, Панахид, зокрема дев’ятого та сорокового дня і в річницю смерті.
Церква визначає окремі дні для поминання померлих. Такими днями є кожна субота, коли поминаємо усопших з усіма святими; М’ясопусна субота, три суботи Великого посту (друга, третя і четверта) й заупокійна субота перед Неділею П’ятдесятниці. Це дні «вселенського поминання усопших». В часі Великого Посту молитва Сорокоусти. Є ще звичай поминання всіх померлих конкретної місцевості або парохії наступного дня після храмового празника, на знак єдності живих і померлих. У пасхальний час парафіяльна спільнота приходить на цвинтар, щоб над гробами помолитися за померлих і поділитися з ними радістю Христового воскресіння і нового життя. Цвинтар є посвяченим місцем: доглянутий і прибраний цвинтар – найкращий доказ належного ставлення живих до померлих. У нашому храмі Літургія за померлих і Панахида служаться щоденно з понеділка по суботу о 9:00. Написати намірення на Літургію можна тут.

«Браття, не хочемо, щоб ви не знали щодо померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії»(1 Сол 4, 13-17).

Життя людини є священним Божим даром. Бог покликав людину з небуття до вічного життя, створивши її на свій образ і свою подобу. Через непослух людини Богові у світ увійшов гріх, а разом із ним з’явилися страждання і смерть (пор. Бут. 3, 17-19; Самогласні стихири Івана Монаха, гл. 7). Сам факт смерті людини вказує на те, що в межах земної дійсності та часу неможливо осягнути повноти життя.

«Все суєта людська, що не залишається по смерті. Не залишається багатство, ні супроводить слава… Де є мирська пристрасть? Де мрія про дочасне? Де золото і срібло? … Усе – порох, усе – попіл, усе – тінь», – співаємо під час Чину похорону (Самогласні стихири Івана Монаха, гл. З і 4).Водночас смерть є подією, до якої людина покликана постійно готуватися, бо її вічне життя залежить від життя земного.

Христова Церква вірить, що Христос, подолавши гріх і смерть, відкриває перед людиною перспективу воскресіння до вічного життя. Коли ми у Христі, то кожна хвилина нашого життя, а зокрема момент смерті, сповнені постійної пам’яті про Нього. Він своїм життям, стражданням і хресною смертю вповні віддався волі Отця (пор. Лк. 22, 42). Кожен християнин у Христа хрестився і у Христа зодягнувся (пор. Гал. З, 27), а тому Він є для нас спасенним прикладом, який ми покликані наслідувати. Для християнина виконання волі Отця з допомогою Святого Духа перетворюється на щоденну потребу жити і вмирати для Господа, «бо коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо. Отож, чи ми живемо, чи вмираємо, ми Господні» (Рим. 14, 8). Християнин з готовністю приймає годину смерті, призначену і вибрану Господом, який єдиний знає, що є справжнім добром для кожного Його творіння. Тому у християнському житті не має бути ні розпачу через смерть близьких, ні паралізуючого страху перед власною смертю. «Я – воскресіння і життя», – сказав про Себе Господь Ісус Христос (Ів. 11, 25). А це означає, що хоча кожна людина і зазнає смерті, та вірою в Ісуса Христа вона перейде від смерті до життя, бо смерть як останній ворог людини буде знищена (пор. І Кор. 15, 26). Цю богословську правду про неостаточність смерті Церква має на увазі, коли називає покійну людину «усопшою».

«Блаженні мертві, що в Господі вмирають», – сказано у Святому Письмі (Одкр. 14,13). Тому кожна людина покликана підготуватися до переходу у вічність та до зустрічі з Господом, «щоб стати на судищі і дати одвіт за діла свої» (Стихира під час останнього цілування). Церква знає про людські обмеження і слабкості, а тому через свою заступничу молитву виявляє материнську турботу й опіку над грішними та слабкими членами Христового Тіла. У кожній людині Церква бачить «образ несказанної Божої слави», хоча й уражений «язвами гріховними». Вона молиться, щоб Господь возвів людину до Своєї подоби, аби вона «прийняла образ давньої краси» (пор. Тропарі після другої стацїі непорочних Парастасу) та щоб Він упокоїв померлого «у країні живих», «двері раю відчинив» йому, «жителем царства показав його» і подав відпущення гріхів (пор. Тропар на Блаженних Чину по­хорону).

Через похоронні обряди Церква виявляє свою пошану до тіла померлого християнина – храму СвятогоДуха (пор. 1 Кор. б, 15 і 19), освяченого причастям божественних таїнств Тіла і Крові Христа-Спасителя. У похоронних стихирах і піснеспівах знаходимо глибоке розуміння людської психології: «Плачу і ридаю, коли роздумую про смерть» (Самогласна стихира Івана Монаха, гл. 8), «Яка розлука, о, браття, яке ридання в теперішню хвилину!» (Стихира під час останнього цілування Чину похорону). Природно, що людина перед лицем смерті висловлює свій біль і жаль. Однак у Христі перед нею відкриваються «двері» життя вічного. Ми, християни, віримо, що мертве і бездиханне тіло воскресне та зодягнеться у красу нетління і безсмертя (пор. 1 Кор. 15, 53).